Невиплата заробітної плати є частим порушенням прав працівників. До юридичної клініки ГО «Трудові ініціативи» звертаються з різними ситуаціями:
1) працівник продовжує виконувати свої трудові функції, попри невиплату заробітної плати та значну заборгованість по ній; паралельно з цим працівник звертається до суду, аби стягнути заборгованість по заробітній платі;
2) через велику заборгованість із виплати заробітної плати працівник звільняється з роботи, проте подає до суду, щоб все-таки отримати чесно зароблені кошти. Спільним у цих справах є те, що навіть після винесення рішення судом на користь працівників, вони стикаються з певними проблемами та зволіканнями на стадії виконання рішень.
Стаття 28 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що документи виконавчого провадження доводяться до відома або надсилаються адресатам не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення. Попри це, непоодинокими є випадки, коли при відкритті виконавчого провадження працівники (які подають пакет документів до виконавчої служби поштою) не отримують постанову про відкриття виконавчого провадження та відповідно не мають жодної інформації про те, як виконується рішення і чи здійснюються певні заходи виконавцем. Працівники, які звертаються до юридичної клініки ГО «Трудові ініціативи», часто повідомляють про неможливість отримання зворотного зв’язку з виконавчою службою: телефони виконавчих служб, зазначені на офіційних ресурсах, не працюють або зовсім неактивні. Можливо, дана ситуація обумовлена воєнним станом в країні, великою кількістю повітряних тривог тощо. Точно визначити це, на жаль, неможливо.
Повернімося до справ по заборгованості заробітної плати. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про оплату праці» структура заробітної плати складається з наступних її видів: основна заробітна плата, додаткова та інші заохочувальні й компенсаційні виплати. Найчастішими є справи щодо стягнення системної заборгованості з основної заробітної плати. Проте заборгованість по заробітній платі може виникати не лише щодо основної заробітної плати працівників, а й через невиплату компенсації за невикористану щорічну відпустку або ж невиплату однієї з обов’язкових надбавок та премій.
Досить часто юридичні особи (найчастіше установи чи організації державної або комунальної власності, але й приватні підприємства також) накопичують борги по заробітній платі та через деякий час починають процедуру ліквідації. Може бути як повна ліквідація, так і шляхом приєднання юридичної особи до іншої установи/організації, але суті проблеми це не змінює. Працівники подають позови до суду, їхні вимоги задовольняються судом, видаються виконавчі листи, проте рішення почасти не виконуються. Причини цьому різні. Наведемо кілька практичних прикладів.
Державне підприємство на стадії ліквідації, працює ліквідаційна комісія, проте всі запити працівників щодо виконання рішення суду та виплати заборгованості ігноруються. Хоча відповідно до ч. 4 ст. 105 Цивільного кодексу України до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах із третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Водночас у виконавчій службі працівникам повертають їхні виконавчі листи та закривають провадження. Причина — відсутність майна, на яке можна звернути стягнення. Але ж працівники чекають, що за роки їхньої праці вони все-таки отримають кошти, на які вони мають повне право. Щодо таких підприємств проводиться засідання тимчасової комісії з питань погашення заборгованості з виплати заробітної плати (грошового забезпечення), пенсій, стипендій та інших соціальних виплат (вони функціонують та збираються в різних містах при міських радах). У Протоколах зазначається, що керівники підприємств-боржників мають забезпечити: складання (перегляд) та погодження з трудовим колективом графіків погашення у відповідному році заборгованості з виплати заробітної плати, платежів до Пенсійного фонду України та зі сплати єдиного соціального внеску тощо. А також що керівники подають такі графіки на затвердження до відповідних районних державних адміністрацій. Як показує практика, ці комісії та місцеві адміністрації не відповідають на запити працівників щодо стану та конкретних графіків погашення заборгованостей по заробітній платі. Тобто, попри наявність відповідальних та уповноважених органів, питання виплати заборгованості по заробітній платі не вирішується, а працівники позбавлені будь-якої інформації щодо часу його вирішення.
Інший приклад — це виведення підприємствами коштів на фіктивні фірми чи компанії. Самі ж виконавці при проведенні дій за виконавчим провадженням та розгляді справи надають негласні відповіді працівникам, що рішення виконати неможливо, оскільки кошти були виведені на інші рахунки й фактично немає чого стягувати з підприємств чи накласти арешт. Щодо приватних компаній ситуація складніша, оскільки досить часто вони швидко ліквідовуються без правонаступників, а працівники відповідно залишаються ні з чим.
Як бачимо з вищенаведеного, проблема з виконанням рішень судів із виплати заборгованості по заробітній платі є системною. Хоча як йдеться в одному з рішень Європейського суду з прав людини (справа “Шмалько проти України”): «Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою»
На нашу думку, такі проблемні питання потрібно насамперед врегульовувати на рівні держави. Нещодавно у ВРУ зареєстровано проєкт Закону №9510 «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення захисту вимог працівників щодо виплати заборгованості із заробітної плати, в тому числі у випадку неплатоспроможності роботодавця». Ним передбачається низка змін та заходів, які мають, зі свого боку, стимулювати роботодавців до вчасної виплати заробітної плати:
Також важливо, що передбачається закладення законодавчих підстав для створення гарантійної установи задля задоволення грошових вимог найманих працівників у разі неплатоспроможності роботодавця, як це передбачено ст. 25 Європейської соціальної хартії (переглянутої), частиною III Конвенції МОП №173 про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця та Директивою 2008/94/ЄC про захист працівників у разі банкрутства працедавця. Крім цього, пропонується виплата працівнику компенсації у розмірі трьох середньомісячних заробітних плат працівника за дванадцять місяців, що передують місяцю, в якому порушено справу про банкрутство чи припинено трудовий договір у разі звільнення працівника до порушення зазначеної справи.
Зрозуміло, що всі порушені питання не розв’язуються цим законопроєктом. Крім цього, з урахуванням принципу, що закон зворотної сили немає, на правовідносини, за якими затримка виплати зарплати виникла до набрання чинності цим законом (він набуде чинності у 2025 році в разі його прийняття), він розповсюджуватися не буде. Проте пропоновані зміни є дійсно важливим кроком для розв’язання проблем по заборгованості заробітної плати.
Матеріал підготувала юристка ГО «Трудові ініціативи» Надія Йолкіна для «Юридичної газети».
* надсилаємо тільки корисну інформацію / * ваші данні не потраплять до третіх лиць
