Ми — голос тих, хто не може говорити

На IV Пленумі Херсонської обласної організації Профспілки працівників державних установ України ми говорили не лише про рішення.
Ми говорили про людей.
Про тих, хто мав би бути з нами — але не може.

Ми говорили про полонених (детальніше — за посиланням).
Про тих, хто зник — і про тих, хто чекає.
Про голос, якого не чути, але який має звучати — через нас.

Полон — не завжди має ґрати.
Ми також говорили — і говоримо — про українців, які залишилися без права вибору,
без свободи пересування, без гарантії безпеки.
Про цивільних, які живуть у страху, під контролем, у тиші, яку ми зобов’язані чути.

70% Херсонської області — в окупації.
Це — не цифра. Це — реальність.
У якій третій рік немає гуманітарного коридору.

Є тільки щоденна боротьба — за гідність, за життя, за себе.
Боротьба — в умовах окупації, але з внутрішнім світлом.

Ми не знаємо всього.
Що їм доводиться переживати, які страхи долати, які тортури витримувати —
лише за те, що залишаються собою.
Що залишаються вірними Україні.

Але ми знаємо головне:
Там — наші люди.
Ті, хто не зміг виїхати через вік, стан здоров’я — і просто тому, що їм не дали такого права.
І ті, хто залишився поруч із ними, щоб тримати — життя.
Без зв’язку. Без гарантій. Але з українським серцем, яке не згасає — навіть під окупацією.

Окупація — це не просто ізоляція.
Це атмосфера страху, у якій кожен твій крок, кожен твій подих — під дулом автомата.
Це системне порушення базових прав цивільного населення:
на свободу, гідність, медицину, освіту, правовий захист.

Окупація — це полон. Тільки з видом на рідне вікно.
Коли тебе ніхто формально не ув’язнює — але ти заручник.
І все може змінитись щосекунди — за доносом.
Коли твоє життя — ніби в руках інших,
але твоя душа — не приймає чужого прапора.

Херсонці, які пережили окупацію, знають:
страшнішого за це — немає.
Навіть обстріли не так лякають.
І саме тому ми знаємо: тим, хто сьогодні в полоні чи окупації — найважче.

Тому ми говоримо.
За тих, хто не має голосу.
Заради тих, хто змушений щодня мовчати — але не здається, не зраджує.

Це — мовчання, яке болить.
Це — тягар, який зрозумілий без слів.
Це — тиша, за якою — людські життя.
Це — голос, якого не чути, але який звучить у кожному з нас.
Там, де ми не чуємо — ми все одно відчуваємо.

Лівобережна Херсонщина — це Україна.
Це не географія. Це — люди.
І кожне серце, що б’ється там, — б’ється у такт з Україною.

Між нами — кілька десятків чи сотень кілометрів.
Але ця лінія фронту — не про відстань. Це межа, за яку неможливо переступити.
Не тому, що далеко. А тому, що там — зброя, страх, блокпости, заборони.
Сьогодні ми не можемо прийти — але можемо залишатися поруч.
Своєю думкою. Своєю підтримкою. Своїм словом.

Це був не просто Пленум.
Це була нагода дати голос тому, що ми носимо в собі роками — і кому не дають говорити досі.
У кожному виступі — ті, кого ми не бачимо.
У кожному рішенні — ті, хто не може діяти.
Бо за дію там можуть забрати найголовніше — життя.

Це був простір єдності.
Між вільними — і тими, кого тримає окупація.
Між реальністю — і надією.

Ми — поруч. Ми — разом.
З тими, хто в полоні. З тими, хто в окупації.
З тими, хто чекає. Хто тримається.
І навіть якщо зв’язку немає — ми тримаємо його серцем.

Вони — з нами.
У нашій дії. У нашому слові.
У кожному рішенні й кроці — до Перемоги.
Разом — поки всі українці та території нашої держави не будуть вільні.

Зупинити війну — не означає поступитися.

Сьогодні ми чуємо голоси, які закликають Україну поступитися територіями — аби нібито зупинити війну.

Але чи зупинить це війну?

Ні. Ми знаємо: це лише крок до нових її проявів — у нових домівках, регіонах, країнах.

Хай кожен запитає себе:
Якби мій дім був в окупації — я б погодився його віддати агресору?

А якщо в тому домі — твої рідні?
Старенькі батьки. Лежача бабуся. Дідусь, який ледве пересувається.
Ти б залишив їх там?
Без зв’язку. Без ліків. Без змоги допомогти?
А потім — не зміг би провести їх в останню путь.
Навіть не знав би, де їхня могила.

Все це — в обмін на умовну тишу?
На фразу: “Головне, що у нас тут не стріляють…”?

Але тиша і мир не тримаються на поступках територіями.
І тим більше — на умовах тих, хто прийшов із війною.

Сьогодні вони можуть припинити стріляти — щоб підготуватись.
А завтра — прийдуть знову.
На інші території. В інші домівки.
Можливо — у твою.

Бо агресор не зупиняється сам.
Якщо його не зупинити — він іде далі.

Почуйте голоси херсонців:
Ви не маєте права віддати життя наших людей, домівки наших батьків, майбутнє наших дітей — як розмінну монету.

Україна — це не тільки земля.
Це — людські долі.

Погодитися на втрату територій — означає залишити своїх. І зрадити.

А ми не залишаємо. Не зраджуємо.

Ми обираємо бути поруч.
Ми обираємо тримати — зв’язок, надію, один одного.

Ми крокуємо разом до Перемоги — у єдності та взаємній підтримці.
До свободи. До волі. До життя.