Як краще звільнитися: написати заяву за власним бажанням чи за угодою сторін?

Часто працівники стоять перед вибором, як краще звільнитися: написати заяву за власним бажанням чи все ж за угодою сторін? Які гарантії для працівника та які ризики несе кожен із варіантів? На ці та інші питання дамо відповідь нижче.

Звільнення за власним бажанням передбачене у ст.38 Кодексу законів про працю (далі – КЗпП).

Працівник зобов’язаний попередити роботодавця у письмовій формі за два тижні до запланованого звільнення. Обов’язку “відпрацювати”, як бачимо, в статті не закріплено. Та незважаючи на це, працівнику все ж таки доведеться попрацювати протягом двох тижнів. Справа в тому, що невихід на роботу розцінюватиметься роботодавцем як прогул і звільнення відбудеться на підставі п.4 ст.40 КЗпП (прогул без поважних причин).

Крім того, роботодавець може не звільнити працівника до закінчення строку попередження через право працівника відкликати свою заяву. В такому випадку роботодавець зобов’язаний поновити його на роботі.

Що ж робити, якщо працівник вже має пропозицію іншої роботи і не хоче чекати два тижні? 

Перший варіант – звільнення за власним бажанням із зазначенням конкретної причини. Перелік поважних причин зазначений у ч.1 ст. 38 КЗпП (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом тощо). 

Якщо саме ці причини зумовлють неможливість продовження роботи, то роботодавець зобов’язаний розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник без відпрацювання.
Крім того, законодавство передбачає ще один варіант звільнення у визначений строк – роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Але такий спосіб потребує доказів (наприклад, рішення суду, що набрало законної сили) та обґрунтування, тому звільнення “день у день” не завжди можливе. Проте, звільнення за цією підставою, передбачає обов’язкову виплату вихідної допомоги – у розмірі не меншому тримісячного середнього заробітку працівника (ст. 44 КЗпП). 

Іншою підставою припинення трудового договору є угода сторін (п.1 ч.1 ст.36 КЗпП). 

Угода сторін передбачає домовленість між працівником та роботодавцем про час та умови звільнення. Ініціатором звільнення може бути як працівник, так і роботодавець. Відкликання працівником заяви про звільнення за угодою сторін не передбачене. Для цього потрібна взаємна згода обох сторін. Це підтверджується й судовою практикою, зокрема ухвалою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2004 року. 
Виплата вихідної допомоги при звільненні за угодою сторін законодавством не передбачена, хоча може міститися у колективному договорі. 

Тому, якщо особа написала заяву про звільнення за власним бажанням у певний день, і роботодавець погодився на її умови та не вимагає відпрацювання двох тижнів, вона буде звільнена за ст.38 КЗпП, адже сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що підставою припинення трудового договору буде угода сторін (п.8 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів») 

Виплата допомоги по безробіттю, а саме час, з якого вона виплачується, є ще однією важливою відмінністю між двома видами звільнення, особливо для тих осіб, які ще не мають іншого місця роботи на момент звільнення. 

При звільненні за угодою сторін така допомога виплачується з 8-го дня після реєстрації особи в Державній службі зайнятості, а за власним бажанням без поважних причин (не стосується звільнення у випадку порушення роботодавцем законодавства про працю) – з 91-го календарного дня (Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”)