Ми не всі вільні. Тому не маємо права мовчати.

На IV Пленумі Херсонської обласної організації Профспілки працівників державних установ України ми говорили не лише про рішення.
Ми говорили про людей.
Про тих, хто мав би бути з нами — але не може.

Ми говорили — і говоримо — про полонених.
Серед них — наші колеги, друзі, рідні.

Це — члени нашої Профспілки: працівники державних установ та органів місцевого самоврядування Херсонщини, які залишилися вірними своїй справі, людям, країні.
Вони просто служили громаді, виконували покладені на них функції держави — і зникли.
Без новин. Без листів. Без змоги сказати: «Я живий».

Ми не знаємо, де вони. Не знаємо, що з ними.
Але ми знаємо: вони — живі. Вони — частина нас.

Те, що сталося з ними, — не просто біль.
Полон — це трагедія, у якій людське життя знецінено, а закон — розтоптано.

Насильницькі зникнення, катування, незаконне утримання —
це грубе порушення норм міжнародного гуманітарного права.
Женевська конвенція IV. Стаття 3. Стаття 34.
Це — воєнні злочини, які не мають терміну давності і не мають виправдань.

І доки вони мовчать — ми говоримо за них.
Мовчання вбиває.
А голос — рятує.

Світ має чути нас —
і діяти разом, щоб звільнити полонених.

Свобода — не привілей.
Вона — право.